Одного дня знайомий світ щезнув. Принаймні так відчувалося тоді, коли вибухи розбудили вночі 24 лютого. Ця мить початку повномасштабної війни розладнала час, перетворивши його на навалу історії, що набула майже безжальної швидкості й тягучості очікування водночас. У цьому буревії речі, що роками оточували нас, звичні вулиці, міста, обриси власних квартир і будинків стали напівпрозорими, крихкими, ладними зникнути будь-якої миті. Прихована загроза, яка роками накопичувала сили, оприявнилась, і її присутність відчувалася шкірою. Майже кожної хвилини доводилося ухвалювати складні рішення: тікати чи залишатися, чи стискати мирне життя до розмірів рюкзака, чи брати до рук зброю. Місця для роздумів про майбутнє не залишалось — лише деренчливе сьогодні, в якому колишнє життя обнулилося і всього треба вчитися наново. Попри таке розчинення майбутнього, на його місці дедалі виразніше поставало минуле з пам’яттю про насильство, яке стирало сліди існування людей, знищувало їх фізично й руйнувало будь-який спадок. Ця тотальність і циклічність зла породжували колективний спротив через доведення власної присутності.
Присутність, за визначенням філософа Ганса Ульриха Ґумбрехта, є моментом відчуття часу, просторовим стосунком зі світом та об’єктами — чимось осяжним для людської руки. Якщо діяльність людини загалом спрямована на виробництво присутності, то війна продукує відсутність. Відсутність — це порожнеча, що забирає крихти пам’яті, які нагадували про життя, послаблює усвідомлення себе і перериває історію. Саме тому в часи війни особливої ваги набувають дві практики протидії — збирання і створення. Збирання допомагає накопичувати артефакти буття та унеможливлює забування, а створення протиставляє руйнуванням життя.
З початку повномасштабного вторгнення митці та мисткині опинилися в ситуації, коли мистецька практика видавалася привілеєм, а реальність переважила всі спроби її опису. Хтось із них вибирав волонтерство без матеріального виробництва, ставав військовим, хтось спрямовував свої зусилля на гуманітарні проєкти, хтось продовжував щоденну художню практику, щоб фіксувати довколишні зміни й відчуття часу. Багато художників і художниць на той момент втратили свої роботи, роботи друзів та власні майстерні. Це посилювало відчуття незворотності та втрати. У такій ситуації матеріальне виробництво стало способом протидії і свідченням війни. Це явище влучно охарактеризувала художниця Леся Хоменко: «Коли панує фізичне знищення, ми будемо фізично створювати». Так робота з матеріалом стала терапією, документом часу і поверненням до себе.
Ця виставка — спроба зібрати докупи річні спостереження й розмови про досвіди, відчуття і практики, якими послуговувались українські митці та мисткині від початку повномасштабного вторгнення Росії. Говоріння стало і методом дослідження, і практикою турботи, яка допомагала з’єднати клапті реальності, надавши їм певної форми. Під час говоріння ми багато поверталися до дитинства як місця затишку й інструменту подолання страху; до сімейної історії, родинних зв’язків і взаємодопомоги; обговорювали, як матеріал, із яким працюєш, стає відображенням крихкості життя; говорили про перевідкриті для себе буденні речі. У просторі виставки кожен з авторів і авторок присутній не тільки через роботу, а й через власну історію, що дозволяє ширше зрозуміти умови, в яких ці роботи стали можливими. Присутність війни відчувається в них через матеріал — рваний папір, бетон, вишивку на тканині чи пакеті, дім із піску та скла, крихти землі та необроблене дерево. Все це — способи оприсутнення війни й акти непокори несправедливості й насиллю, через які життя пульсує на противагу порожнечі відсутності.
Виставка триватиме до 30 липня 2023 року. Графік роботи: ср-нд, з 12:00 до 20:00.
ДП Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал», м. Київ, вул. Лаврська, 10-12